Серпень – пора обжинків | Новини

Такими обрядовими піснями, яких насправді в народній спадщині дуже багато, супроводжувався український народний звичай – обжинки. Традиційно його святкували у серпні і обжинками завершувався сам процес жнив (а розподілявся він, як відомо, на три етапи: зажинки, жнива і обжинки).

Освітній сайт «СловОпис», із авторкою якого ми на «Радіо Україна» розмовляли у нашій студії раніше, зібрав цікаву й корисну інформацію для українців про наші з вами традиції, які необхідно знати і плекати.

«Розпочиналися обжинки оспівуванням останнього зжатого снопа та «Волосової бороди» (подекуди її називали «Спасовою») – трішки недожатого збіжжя, оберненого колоссям до землі. Парубки проповзали попід ним, «щоби їх цілий рік спина не боліла». Сплетений із останніх колосків вінок накладали на голову найкращій жниці й з останнім снопом ішли на подвір'я господаря, співаючи обрядові пісні. Господар зустрічав на воротях і запрошував на обжинкову толоку (т. зв. «могорич»), що завершувалася грою троїстих музик і забавою.

Також більшість обрядів, присвячених закінченню жнив, відбувалися безпосередньо на полі. Українці так само, як і решта землеробських народів Європи, обов’язково залишали на хлібній ниві декілька пучечків незжатого колосся. У кожній місцевості вони називалися по-різному – «спасовою бородою», «хвостом», «козою», «перепілкою» тощо.

Костянтин Копержинський, описуючи обрядові дії, пов’язані з «бородою», згадував символічну оранку серпами з наступним «боронуванням» зораного поля пальцями. Іноді «бороду» обсипали зерном або клали під неї шматок хліба і дрібку солі. Чимало дослідників вбачають у цьому звичаї пережитки жертвоприношення матері-землі. Існувало повір’я, що в «бороді» знаходять притулок польові духи. Вірили також, що останнє колосся зберігає врожайну силу поля до наступного року, тому його заламування і зав’язування повинне було сприяти переходу цієї сили в землю. Подекуди зберігався звичай, за яким, закінчивши роботу, потомлені жниці качалися по стерні й снопах, примовляючи: «Нивко, нивко, верни мою силку!» або «Рілля, рілля! Хліба нам дай, а силу нашу віддай!». Однак, вже у XIX столітті цей звичай виконувався селянами не з магічною, а з розважальною метою.

З останніх колосків пшениці, жита або ячменю в’язали також красивий сніп і вінок, останній прикрашали польовими квітами, стрічками й одягали на голову найкращій жниці.

Коронована вінком жінка (у деяких місцях її називали княжною, царівною) зі снопом у руках ішла попереду процесії, що з піснями й танцями рухалася з поля в село. Обжинкові пісні створювали урочистий настрій і розкривали символіку обряду. У них звучала радість із приводу успішних жнив, гордість за свою нелегку працю. Зокрема, про обжинковий вінок співали, що він «вищий від плота, ще дорожчий від золота». На різні лади у гіперболізованих образах прославлявся багатий урожай і щедрість господаря поля.

Органічно вплітався в обжинкові пісні мотив обрядового частування:

В окремих місцевостях Лівобережжя замість вінка плели хрест з колосся. Це – один з елементів впливу християнської церкви на народний обряд. На Поділлі обжинковий сніп нерідко заміняла «квітка» – символ успішно завершеної роботи, врожаю й достатку.

Звичайно вона мала вигляд сплетеного з колосків жита або пшениці букета заввишки близько 50 см., що розділявся в основі на 3 пучки — ніжки. «Квітку» виготовляли з останньої вижатої жмені або із зібраних на полі загублених колосків.

У більш давні часи, коли українці ще суворо дотримувалися аграрно-магічних традицій, особі жниці, якій належало нести вінок з поля, приділялася особлива увага. Його могла нести лише молода, красива дівчина з хорошою репутацією, обов’язково незаймана. Символічний зміст цієї переваги пояснює обжинкова пісня:

У тих випадках, коли обжинки влаштовувались після збирання врожаю толокою, тобто колективно, господар поля зустрічав процесію женців у себе на подвір’ї, після чого запрошував усіх до святкового столу. Натомість женці з традиційними побажаннями щастя і добробуту йому передавали символічні сніп та вінок. Цей вінок зберігали в коморі до весни і зерном з нього розпочинали сівбу наступного року.

Отакі цікаві традиції мали наші предки, якими супроводжували найважливіший період – період збору врожаю.